КанIв



Категории Плужник ЄВген ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал (Уривок) Г. Ко-вiй ...В яких рядках поезiй чи романi Я оспiваю час, що десь гряде? Я, що схилив покiрне i блiде Своє лице у двох вiкiв на гранi! Ось тiльки бачу, так немов в туманi, Прекрасних, дужих, радiсних людей — I ся земля спiває, i гуде Широкий простiр буйних океанiв... I пишнi села, радiстю убранi, За руку мiсто впевнено веде... I на горi всiма забутий Канiв Благословляє в далечiнь дiтей! Мiльйони книг, теорiй i iдей, Вся точнiсть формул, вишуканiсть А Все, що часами давнiми й новими Дало землi натхнення молоде,— Знання i досвiд, що для них нiде Не ставить свiт духовий та видимий Якихось меж, i триєдине i ними Мистецтво вiчне, що було й буде,— Усе для часу, що до нього i Життя помалу кроками важкими, На цiм шляху лишивши де-не-де Руïни, бiль i розпач нестерпимий. О краю рiдний, степе несходимий! Надiйде час — i темрява густа, Що ти ïï у спадщину дiстав Укупi з мрiями найкращими своïми, Розiйдеться — i прийдемо туди ми, Де вiльна єднiсть вiльно вироста, Де важать рiвно поле i верстат Для тих, що разом спини гнуть над ними! Далекий часе! Тернами густими Нехай до тебе шлях позаростав,— Дар поступати, людностi питимий, Ïï вести вперед не перестав! Туди, де свiт, що з хаосу повстав, Що всi стихiï невгавущi збурив, До нiг людини ляже наче мурий По шкодi пес, ховаючи хвоста! Де поєднає села i мiста Велика єднiсть працi i культури, Аби нащадок велетнiв похмурий Засмаглу спину гнути перестав; Щоб посмiхнулись радiсно вуста Тих хто пiд плач то лiри, то бандури Молили всує мертвого Христа, Його творцями взятi на тортури! I не посмiють iстину авгури Вдягати в мотлох кривди i химер, I дух знання — великий пiонер — Не буде битись крилами об мури, Л поведе у далечiнь — не хури, А повiтряних тисячi галер За межi часу, вимiрiв i сфер — Такий могутнiй, вiльний та безжурий! Й митець, вiд браку живлення понурий, Не оберне натхнення в адюльтер; I зникнуть з творiв славленi Лаури, Пташки зiтхання, хорi i етер... Новий герой —пiлот i iнженер — Зламає звички, примуси i Ґрати, I буде мудрий дужого вiтати — Його новий всевидящий Гомер! Але не нам, я знаю, й не тепер Свiтiв нових встановлювати дати,— Нам хоч би степ дiдизний доорати, Бо й досi голос степу не завмер? I не беруся я a livre ouvert Метаморфоз прийдешнього читати, Бо ще i досi серця не вiддер Я вiд порога батькiвськоï хати! Та й як живому серце вiдiрвати Вiд берегiв бiжучоï доби,— Хiба не всi для неï ми раби, Чи не для всiх вона єдина мати? Та навiть пес десь на селi кудлатий, Найближчий друг дитячоï юрби, На греблi тiнь похилоï верби, Парфуми гною, конопель i м'яти Менi рiднiшi, нiж майбутнi шати, Що цi ж долини тихi i горби Десь приберуть, коли менi лежати У тiй землi, що я ïï робив! А в серцi бiль самотнiй —о, якби Бодай на мить узрiти шлях широкий, В далечинi такi прекраснi роки, Вiкiв прийдешнiх вiдблиск голубий! Де на сторожi правди — не убий! Поставлять люди—примус одинокий, Й лише в казках залишаться морлоки — За хлiб черствий ошуканi раби; I не до церкви з хутора баби, А в храм науки, свiтлий i високий, Внесуть в очах василькiв дух слабий — Землi моєï виснаженi соки! О днiв майбутнiх спокою глибокий, На землю цю знесилену прийди! А я вiтати в днях моïх радий Бодай здаля твоï повiльнi кроки! Нехай мiй час — кривавий i жорстокий, Аби тебе вiн болем породив, Аби злилися села й городи — Життя нового слуги i пророки! I хай не прийде радiсть ця, аж доки На кладовищi кущик лободи Розквiтне з мене Мрiйник смутноокий, Я дослухаюсь до ïï ходи! I так молю я iнколи — гряди, Доба, вiд продажу й купiвлi чиста, Коли не буде нi села, нi мiста, А будуть тiльки люди i сади! I днiв моïх скривавленi слiди Омиє радiсть тиха i огниста, I в кожних грудях мука особиста Зростить закон —у далечiнь iди! За дати всiх календарiв туди, Де не загасне правда промениста, Що дух ïï й за давнини родив Сум мудрецiв i пориви артиста... Та, певне, маю щось вiд реалiста, Бо не назву своïм бiжучим днем Сторiнки вiчнi прози i поем Про те, що буде рокiв через двiста, Як не введу до Скрябiна, чи Лiста, Або Бетховена безсмертних тем Пiсень народних з ïх блiдим вогнем Або частiвок битого намиста!.. Нi, не скидаюсь я на гiмназиста, Що, не збагнувши перших теорем, Вважав, що досить бомби анархiста, Щоб повернути свiтовi едем! (Хiба що дiти бувши, ми живем В краïнi добрих фей i мудрих гномiв, А лiт дiйшовши знавши смак у бромi, Йдемо за фактами й календарем). Не рiк, не десять—дики доберем, А не в якомусь вичитаєм томi Найкращих способiв у кожнiм домi Зростити те, що правдою ми звем! Ще не один ми вир перепливем I, береги залишивши знайомi, Ще не один ми зрадимо тотем, Його ваги i марностi свiдомi! Бо на Вкраïнi, де не всiм вiдомi Абетка, потяг, мило й олiвець, Ще не сьогоднi скажемо кiнець Старим звичаям, злидням i соломi! Тут ще не рiк, збиваючись на комi, За псалтирем сивенький панотець За крашанки навчатиме овець Терпiти все в покорi i утомi! I ще не рiк сiдатиме у громi Дiдок патлатий — всесвiту творець; I днiв нових такий бадьорий гомiн Не раз поверне десь на манiвець... I буде так, що ось навчиться жнець Вже не лише косою володiти, А кровi темнi та могутнi мiти Переведуть умiння нанiвець! I знов кукiль укриє та чебрець Лани, що звикли людям хлiб родити. I пiдростатимуть маленькi дiти, Щоб одягти старих зусиль вiнець! I будуть довго мiлiони серць На роздорiжжi двох свiтiв горiти, Де вже й тепер майбутнього вiтрець Дерев старезних колисає вiти. Бо не дозволять мрiйникам робити Якихсь купюр iсторiя i днi,— Випереджає ранковi огнi Свiтанок тихий, тiнями повитки Але закон — це не причина скнiти I не джерело розпачу, о нi! спокiйно мудрий стане у багнi, Бо прийде час, коли себе омити. Це тiльки учнi, хворi та пiïти Завжди в сучасному такi смутнi, Бо треба нервiв дужих, щоб зумiти Вiдчути шовк в цупкому полотнi; Щоб в смузi днiв сiренькiй i нуднiй Часiв нових початок розпiзнати, Коли в розлогах свiтових ланiв Почне життя своє минуле жати! I, над колискою схилившись, мати Про час минулий творчостi й руïн Вiзьме не раз таких пiсень спiвати, Що, лiт дiйшовши, зрозумiє син I днi моï, i бiль моïх хвилин — Усе, що ним колись земля болiла, I всю тебе, моя Вкраïно мила, Найнепомiтнiша з усiх краïн — Мiльйони сiл серед нiмих долин... Десяток мiст... Земля на хлiб збiднiла... Десь на горбку позаколишнiй млин... I над Днiпром занедбана могила!
КанIв